443. Софія Андрухович "Катананхе"

Текст, який намагається відповісти на питання, яке так і не ставить.

Недалеке майбутнє після війни, Київ. Звичайні люди з багатоповерхівки — Леся й Олекса, їхня дочка Тая та таємнича Аш, жвава Жанна й божевільний Максим, люта руйнівниця смітників Христина — їх всіх, за браком кращого слова, плавить. І вигребти з цього їм допомагають собаки й олені. *небриті і неголені*

Текст невеликий, написаний рукою справжньої майстрині слова. Потужна проза переплітається з метафорами, заплутуючи читача й граючи з ним в певну гру-складанку: збери всі натяки до купи й отримай приз. Читається легко, жваво, сцени в Андрухович кінематографічні: від порятунку оленя з брудного закинутого басейна до вечірки-оргії просто неба з уже іншим оленем, доволі антропоморфним і з "копитами"-протезами. До речі, останнє — дуже класна знахідка.

Книжка починається з міфу про Актеона — мисливця, якого перетворила на оленя Артеміда і якого загризли власні ж собаки. Тому собаки й олені супроводжуватимуть читача весь шлях.

Попри всю естетичність текст взагалі пройшов повз і закінчився питанням від мене: "Нащо це було?"

Зазвичай, коли читаєш подібні книжки, які хочуть щось проговорити, це щось — основна тема чи питання — стає очевидним на першій сотні-дві сторінок. А тут я вже дочитала до половини і все одно не розуміла, нащо мені це все розповідають. Навіть довелося залізти в якесь інтерв'ю, щоб зрозуміти, що авторка хотіла, з її погляду, розказати. Чесно, ясніше не стало. Можливо, це моє суб'єктивне сприйняття, але я не люблю побутові історії, які загорнуті хай в яку красиво-метафоричну обгортку, але говорять про багато чого і ні про що конкретно. Мені дуже бракувало чіткіших смислових акцентів, на які б нанизувалися всі ці сцени. Буває ще інший шлях, коли читача навпаки доводять до самого Питання у фіналі, щоб він міг над ним подумати, але цього також не сталося.

Історія тут доволі лінійна, хоча розказана радше спіралями, щоб нам було цікавіше занурюватися в ці події і проблеми героїв. Через що, бува, не одразу розумієш, у кого з ким був секс: чи то в оленя з Жанною, чи то в Олекси з якоюсь жінкою.

Взагалі, в мене склалося враження, що книжка дуже намагалася мені сподобатися, але я цьому опиралася з усіх сил. 😁

З точки зору візії майбутнього, я нічого цікавого не побачила. З точки зору побутових проблем, вони не викликали в мене відгуку, нічого навіть шоково-сенсаційного не знайшла: як на мене, історії для пліток на кухні — це радше усний жанр, аніж писемний. На обговоренні в клубі це навіть підтвердилось, адже всі почали згадувати якісь кринжові й відверто страшні речі про сусідів. З точки зору очуднення побуту, теж не надто вразило. Очуднення відбувалося радше шляхом рваної оповіді, аніж власне погляду на життя як на чудесне. Хіба епізод з оленем можу записати в цей пункт як напрочуд вдалий. 

На книжковому клубі послухала кілька думок інших і почула, що кількох людей щось зачепило. Наприклад, що героїня переживає кризу середнього віку, вона панічно боїться старішати, починає (чи продовжує?) поводитися токсично/інфантильно — тому це знаходить відгук. Можливо-можливо.🤔

З точки зору міфів, мене дуже турбує доля зграї безпритульних собак. Адже якась нерозкрита підлінія вийшла. Максим в кінці зустрічає Христину-Артеміду, але собаки так і не з'являються, щоб спробувати його загризти. Або не загризти. Яка втрачена можливість!

Одним словом, якщо талановитий режисер візьметься адаптувати роман в кіно і поставить до цієї історії питання — я точно подивлюся. А от сам текст... Ну-у, він намагався, але катананхе — стріла Купідона тобто — явно не влучила. Принаймні для мене. 

P.S. Чому старі чоловіки в підвалі сиділи в одних сорочках? Хіба так не холодно?