445. Керрі Маніскалко "По сліду Джека-Різника"

Мабуть, найбільше розчарування за останній час, бо очікувала я значно більшого.

1888 рік, Лондон. Юна Одрі Роуз мріє стати судмедекспертом. Попри заборону батька вона прокрадається до лабораторії дядька, щоб разом із ним препарувати трупи. Мати Одрі померла від хвороби, батько став залежним від лаудануму, а старший брат, хоч і приємний, ніяк не може визначитися з професією, наче той Фауст ("У філософію я вник, / До краю всіх наук дійшов — / Уже я й лікар, і правнuк, / I, на нещастя, богослов..."). Аж тут місто здригається перед низкою страшних убивств повій, і Роуз та її дядько беруться допомагати слідству. Вони мають ще одного помічника — дядькового студента Томаса, нахабного й гострого на язик юнака. Та найстрашніше в тому, що ці вбивства найімовірніше вчиняє близька їй людина...

Варто зазначити, що це дебютний роман авторки. А ще це янг-едалт. Те, що авторка лише виписується, дуже видно з недолугих порівнянь, з яких можна зібрати цілий зоопарк:

"Постояла нерухомо зо кілька секунд, вичікуючи, а серце тим часом гупало в ребра, неначе рибина, що корчиться на суші".

"Мороз пройняв мене до самих кісток і засів між хребців, наче голуби на мотузці". 

"Він сів рівніше — немов павич, який виставив напоказ свій барвистий хвіст. Я уявила, як він чистить яскраве пір'я, що росте з його п'ятої точки". 

"Моє тіло нарешті звільнилося від шоку. Мурахи встромили свої лапки у відра з льодом, а тоді шалено забігали мені по спині".

В оригіналі те саме, клянуся: Chills dipped their fingertips into buckets of ice, then darted wildly over my back.

Далі в тексті є собаки, вовки, змії і дикі коти. 

Оце ще прекрасне:

 "Я опанувала себе, зібравши докупи думки, наче дослідні зразки перед розтином". 

"Одною ногою я стала на поріг невідомого, а друга лишалася у відносній безпеці знаного".

І це я вже не кажу про такі дрібниці, як пояснення очевидного:

"Мій погляд вихопив темні кола попід очима. Вони розповідали про безліч безсонних ночей".

No way, Sherlock!

Але біс з тією епізодичною наругою над тропами. Найбільше мені не сподобалось інше. Не зрозумійте неправильно, я люблю дівчачі детективи в умовному Вікторіанському сетингу. Але Одрі Роуз — це вже знущання зі стереотипної "я не така, як інші дівчата" головної героїні. Зате тут не лаялися на кожному кроці на корсети й спідниці, бодай щось. І я все б могла стерпіти, якби в героїні був хоча б якийсь прийнятний слідчий метод.

Постать детектива в детективному романі найбільш значуща. Саме за його логікою міркувань ми спостерігаємо і намагаємося розгадати справу раніше від нього. Одне з найочевидніших перших завдань детектива — скласти коло підозрюваних, тих, хто міг би скоїти вбивство. Чомусь — і я взагалі не розумію чому — Одрі підозрює лише своїх родичів і Томаса. Кого побачила, того й підозрює? Що це за слідство таке? Інших варіантів взагалі немає? То в неї Томас убивця, то батько. Правильно, навіщо нам докази і логіка, коли ми можемо тицяти пальцем у першого-ліпшого персонажа.

"Томас більше не споглядав мене з холодною відстороненістю; його вираз грів теплом серпневого надвечір'я, а кутики вуст піднялися".

Щодо Томаса. Скидається на те, що він задумувався як романтичний інтерес типажу "трохи поганий хлопець"/"загадковий мудак". Знаєте, отой чарівний поганець, гострий на язик, ігнорує будь-які кордони, але він  компетентний, розумний і привабливий. Але як же він бісить! Разом із Одрі, яка всю книжку тільки й повторює, наче її зациклило: "Боже, він мене дратує. Але який же він симпатичний". І так нескінченно.

Жодної привабливості я там не побачила. Навпаки хотілося його прибити, а надто коли він демонстративно почав перед героїнею палити. Боже збав мене від таких любовних інтересів.

Трішки про те, що не стосується роману. В тексті є таке речення: "Жах розтікся моїм організмом, немовби огидна зараза, Чорна Смерть, що її переносили щурі". По-перше, рекомендую це відео про чуму від каналу "Per áspera": https://www.youtube.com/watch?v=WDBxS6SPZyk

По-друге, дослідження 2018 року пропонує альтернативне пояснення, яке знімає відповідальність зі щурів: згідно з ним, чуму переносили воші від людини до людини. До речі, пояснення про щурів як основного розповсюджувача хвороби (щур -> щуряча блоха -> людина) з'явилося в 1894-1898 рр., трішки пізніше від подій у романі.

А сподобався в цьому тексті якісний переклад Святослава Півня. Сам роман не рекомендую.