447. Вірджинія Вулф "Орландо: біографія"

Почати варто з того, що це перший український переклад "Орландо"! Радіймо! Прекрасний переклад Тамари Дуди, можете знати її як авторку Тамара Горіха Зерня.

Вірджинія Вулф — відома англійська модерністка, одна з зачинательок потоку свідомості, який у цьому романі представлений сповна. Ви могли чути про її інші тексти, наприклад, "Місіс Делловей" чи "До маяка". Особисто я читала раніше тільки "Флаша" — такий собі художній життєпис поетки Елізабет Браунінг, розказаний з точки зору її пса. До речі, тема засудження знущань із тварин з'являється епізодично і в "Орландо": герой пориває з нареченою, коли та б'є собаку.

Та "Орландо" — це текст, який важкувато зрозуміти без знання біографії Вірджинії Вулф, адже він присвячений її коханці Віті Секвілл-Вест — знаній англійській поетесі, письменниці, садівниці й аристократці, яка не раз, а двічі отримала Готорнденську премію. Саме вона стає прототипом Орландо – шляхетного вродливого юнака, який перетворюється на жінку і проживає 300 років.

"І який у цьому сенс? — запитував у себе Орландо. — Чому б не сказати просто: навіщо стільки слів?"

Написаний "Орландо" очевидно пародійно, з закрученими абзацами, драматичними сценами, в яких, наче в аніме, на фоні розквітають квіти і роздирає небо блискавка. Тому читати його треба на виспану голову, з максимальною зосередженістю, щоб букви не намагалися від вас утекти. Особливо на початку: як на мене, експозиція вийшла задовгою, цілих два розділи цього літературного "ДжоДжо". 

Але Вулф володіє дотепним стилем, який не може не підкупати:

"Одним словом, хай романіст розгладжує зім'ятий шовк у пошуках двозначностей і натяків, а ми скажемо прямо: це був благородний шляхтич, який слабував на любов до літератури".

Так, окрім того, що в Орландо гарні ноги (волаю з цього щоразу, на фоні грає "В пані гарні ноги, особливо права"), він/вона ще й Письменник, який/яка всі триста років пише свій magnum opus "Дуб". А там, де герой щось пише, чекайте літературної критики й підколювань у бік авторів, критиків і письменницького життя. Нічого не міняється, як я бачу: у ХVIII столітті Генрі Філдінґ жаліється на критиків літератури і розповідає, як писати правильні романи просто в романі, у ХХ столітті Вірджинія Вулф вдається до сатири, пригощаючи перцем таких знакових постатей, як Поуп, а про ХХІ століття я взагалі мовчу: у сучасних романах герої — як не автори-жанровики у творчій кризі, так автори голівудських сценаріїв через один.

Але фактично всі розуміють важливість матеріального забезпечення для того, щоб писати. А то все бідні письменники, бідні письменники... А як вам таке?

— Ґлива, — правив своєї Ґрін, — є рушієм шляхетних умів. Якби я мав пенсіон триста фунтів на рік з щоквартальними виплатами, жив би лише заради глорії. Я б щоранку в ліжку читав Цицерона. Я б так опанував його стиль, що ви б не змогли нас розрізнити. Це те, що я називаю витонченим письмом, — провадив Ґрін, — це те, що я називаю гливою. Але для цього потрібен пенсіон.

Інша важлива тема — це тема статі або, краще сказати, гендеру. Хоча Орландо всередині не міняється: вона так само любить природу, свій маєток та літературу і так само час від часу розчаровується в людях — гендерні очікування та стереотипи не можуть на неї не впливати. Змінюється як її бачення світу, так і бачення її світом. Вулф закидає шпильку про суспільство, на думку якого жінки можуть говорити і думати лише про чоловіків — такий собі прототип тесту Бекдел — або підкреслює те, що чоловіки часто ставляться до жінок, як до дітей:

"Жінка добре знає: хоча дотепник надсилає їй свої вірші, хвалить її судження, вислуховує її критику та п’є її чай, це аж ніяк не означає, що він поважає її думку, цінує її бачення або відмовиться проштрикнути її тіло пером, якщо вже рапіру в нього забрали".

Загалом, "Орландо" — це трішки дивне читання. Я б не сказала, що потік свідомості тут постарів добре, і його витягує в цілому чудова стилістика авторки та її критичні зауваження. Наприклад, зацініть використання оксиморонів:

"Він скочив з коня і з усією люттю кинувся до води, ніби хотів розтоптати повінь".

Для того, щоб допетрати сенс деяких сюжетних поворотів, треба розуміти не лише певний культурний/історичний контекст, а й факти з життя Віти Секвілл-Вест. Ідея цього роману у Вулф постала саме після відвідин грандіозного Ноул-гаузу, в якому виросла Віта і який вона не змогла успадкувати через свою стать, в результаті чого маєток відійшов кузенові. Так само ромська тема з'являється тут через те, що Віта якось фантазувала про те, щоб доєднатися до циганського табору, але не так вже й хотіла покидати комфортне життя аристократки. І є ще багато таких детальок, які ви можете заґуґлити. 

Ну, хоча б у романі справедливість була відновлена — і Орландо повернула свої статки.

Наостанок дві короткі ремарки. Зацінила, що ім'я головного героя/героїні максимально епічне — Орландо, одразу наштовхує на думку про героїчний епос. Не зацінила, що текст місцями стає аж надто розсіяним — ти геть втрачаєш відчуття присутності в книзі.

"І якщо герой нашої біографії не кохає і не вбиває, а лише думає і фантазує, можемо виснувати, що він нічим не кращий за труп, і дати йому спокій". 

Іще цитати:

"Але гірше було попереду. Бо щойно хвороба читання вражає організм, вона ослаблює його так, що він стає легкою здобиччю іншого лиха, яке зачаїлося в чорнильниці та роз'їдає перо. Нещасний береться писати".

"Але біограф, чиї можливості, як ми вже з'ясували, доволі обмежені, змушений обійтися простим твердженням: коли чоловік досягає тридцятиріччя, як-от Орландо, час для роздумів непомірно видовжується, а час для дій непомірно скорочується".

"Немає пристрасті, сильнішої за шал людини, яка хоче змусити інших вірити в те саме, в що вірить вона". 

"Те, що чоловіки плачуть так само часто й без  причини, як і жінки, Орландо знала з власного чоловічого досвіду; але почала здогадуватися, що жінок мають вражати чоловічі емоції, виявлені в їхній присутності, тож вона старанно показала, як це її шокувало".

"Хай як відрізняються чоловіки й жінки, вони все ж таки перетинаються. Кожна людина переживає коливання від однієї статі до іншої, і часто лише одяг стоїть на сторожі чоловічої або жіночої подоби, тимчасом як під ним ховається зовсім інша стать, невидима зовні".