450. Таяма Катай "Постіль"

Настав час поговорити про цю повість, охо-хо.

Та спершу трохи загальної інформації. Таяма Катай (1872–1930) — знаковий японський письменник-натураліст, журналіст та один із основоположників еґо-белетристики в японській літературі — відвертої сповідальної прози. "Постіль" — його найвідоміший твір, який свого часу спричинив нічогенький скандал через опис почуттів героя без прикрас.

Сюжет історії такий: одружений літератор середніх літ на ім'я Токіо бере в учениці молоду дівчину Йошіко і закохується в неї. Читач спостерігає за його внутрішніми конфліктами, оскільки герой змушений до кінця стримувати свої бажання.

Увага. Це не педофільська повість. Усі герої прийнятного віку.

Як на мене, аналіз цього твору варто почати з опису доби. Багато тогочасних авторів змальовують дуже схожих героїв: незреалізованих, не здатних себе кудись приткнути, розчарованих, самотніх. Це свого роду трагедія індивіда, трагедія ідентичності. Варто розуміти, що після громадянської війни періоду Бакумацу, після відкриття країни життя в Японії кардинально змінилося. Новий уряд Мейджі почав швидко вводити нові реформи, ба більше, ламати усталений суспільний лад. Саме тоді скасували стан самурайства, який століттями був визначальним: навіть зараз ми думаємо про Японію як про країну самураїв. Разом з тим почало заходити західне знання і різні західні ідеї, почалася жіноча емансипація. Люди, надто освічені люди, відчували цей розрив: з одного боку, усе нове приваблює якоюсь відкритістю і свободою, з іншого, суспільство не здатне докорінно змінити свої порядки за кілька десятиліть, ти все одно не здатен скинути з себе старі порядки. В такому разі де твоє місце у світі? Де ти маєш бути? Чи можливий щирий людський контакт? Найкраще це, як на мене, підсумовує один із персонажів "Серця" Нацуме Сосекі: "Ми вступили в епоху самотності".

Токіо в цьому сенсі — еталонний герой. Він літератор, який не зреалізувався так, як би хотів, працює над нудним редагуванням посібників з географії, має традиційний шлюб, в якому відсутній близький зв'язок із дружиною, і єдина його віддушина — спілкування з ученицею на всі йому цікаві теми. Звісно, те, що вона юна і вродлива — лише перевага ;) Додайте сюди ще кризу середнього віку — і ви матимете повну картинку.

Токіо повільно плавить. Покірна дружина, в яку він колись був закоханий, тепер його гнітить, він навіть раз мріяв про те, що вона помре при пологах. Колишні радощі, навіть читання іноземних романів, втратили привабу. Він бачить у Йошіко невимовну спокусу, але розуміє свою відповідальність як наставника і боїться переступити межу. Коли в Йошіко з'являється серйозний залицяльник, з яким вона хоче побратися, в нього злітає дах. Він п'є і трохи бушує. А бідна його дружина тільки й терпить його кепський гумор.

У заголовку повісті — постіль. Це дуже класний, майже еротичний образ. Річ у тім, що Йошіко приїхала до Токіо-міста навчатися з меншого містечка. Батьки довірили Токіо-герою наглядати за донькою. Вона спершу поселяється в нього в будинку, потім через пересуди її переселяють до родички Токіо, потім з появою залицяльника він психує і знову забирає її до себе. Там, у кімнатчині, наповненій її речами і запахами, ця така принадна учениця й спить на футоні, тобто постелі-матрасі.

Фінал цієї історії нещасливий для всіх. Йошіко, яка мріяла бути сучасною жінкою й писати літературу, зі скандалом забирають додому батьки. У цій розв'язці Токіо нарешті дає слабину, вивільнює бажання, яке ніколи не матиме розвитку. Він ступає до кімнати, в якій спала Йошіко, і вдихає її аромат, який ще лишився на футоні, на нічній сорочці, на стрічці. Він плаче. Він остаточно розбитий. Згасають сутінки, шаленіє вітер.

Фінал, який міг би тхнути збоченням, насправді дуже красиво завершує цю історію. Я б навіть сказала, це найбільший плюс цього тексту, неначе розривний акорд, який зненацька гримить і розчиняється в повітрі.

З мінусів варто назвати постійне облизування Турґєнєва і його концепції "зайвої людини", але цього варто було чекати, японці тоді обожнювали російську літературу.

Окрім повісті, в українському виданні є ще з десяток оповідань. Я не буду в цьому відгуку говорити про всі, але гріх не згадати "Хворого на жінок". Воно значно лаконічніше і, куди правду дівати, гумористичніше описує аналогічні почуття. Сюжет оповідання трагікомічний: незреалізований чоловік, їздячи щодня на роботу в потязі, так любив задивлятися на симпатичних жінок, що зрештою випав з вагона і помер. Я волала чаєчкою. Це тепер мій улюблений текст Таями Катая. Він так старанно вибудовує напругу, саспенс, образ цього хмурого, лячнуватого чоловіка, щоб потім довести його до такої несподіваної кульмінації. Моє 100% осусуме.

Трішки про переклад. Перекладала Юлія Осадча Феррейра, підхід щось на кшталт Коваленка, тільки н на м перед б, п, м не міняється. Не певна щодо рішення не відмінювати власні назви в перекладі, мені це трохи неприродно, але прийнятно. Загалом, гарна робота і гарне видання з широкими полями для приміток.